Допитували, били та морили голодом: історія прикордонника [ Редагувати ]
російська неволя. Полон. Там в очі дивився смерті, а духом не занепав. Далі історія про відважного прикордонника Андрія з Сумщини та його службового собаку Рема. Вони потрапили у ворожі пазури у квіті 2022 року. Під час оборони Маріуполя. У неволі господар ділився зі своїм чотирилапим другом шматком хліба. У СІЗО обидва пройшли через тортури. Ольга Лучек - докладніше.
Березень 2022-го. Маріуполь. Точаться жорстокі запеклі бої. росіяни не отримують бажаного результату. Ворог лютує. Українські захисники прориваються і потрапляють в оточення.
Андрій, прикордонник:
У нас було два варіанти: або розпрощатися з життям, або здатися в полон. Коли ми йшли здаватися, я з собою забрав свою собаку, рюкзак, пляшку півторашку води, корм для собаки й спальний мішок. Оце все, що було в мене з собою.
росіяни відібрали все. Сказали відпустити й собаку, але Андрій розлучитися зі службовим псом Ремом навідріз відмовився.
Андрій, прикордонник:
Пішли в автобус, заходив я одним з крайніх, сопровождающий сказав: ти з собакою можеш сісти, тільки, каже, дивися у вікно, вони боялися нас, щоб ми на них не дивилися. Страх в їхніх очах був. І з Маріуполя перевезли нас в Сартану.
У Сартану Донецької області військових привезли для розподілу. Умови були жахливі, пригадує Андрій, 700 людей спали в одному приміщенні. За три дні українським захисникам тільки раз дали поїсти. Тим одним пайком Андрій та побратими ділилися і з собакою.
Андрій, прикордонник:
Кожний по ложці скинувся, я частину залишив. Тварини, навіть вони розуміли, що якась ситуація, що нестача води, нестача їжі, собака себе вела по-другому. Він не просив нічого.
А вже чотирнадцятого квітня полонених знову напхали в автозак.
Андрій, прикордонник:
Автозак розрахований на 17 людей, нас їхало 32. Там, де одне місце, там двох садили, їхали ми із Сартани в Донецьку область в Оленівку. Всю ніч ми їхали. Чуть не перевернулися один раз.
О 6 ранку українських захисників привезли в Оленівку, що на Донеччині, і там почалися справжні тортури.
Андрій, прикордонник:
До вечора тримали в автозаках, пару військовослужбовців втрачали свідомість від нестачі води. Жара, духота. Стукаємо, відкрийте, дайте води, вони такі нє і все.
Допитували, били та морили голодом.
Андрій, прикордонник:
Бачиш світло, я кажу бачу. От біжи на світло. На світло побіг, трошки побили вони нас.
З Оленівки окупанти вирішили знову перевезти полонених. І це віщувало нові випробування. Андрій хвилювався. Щось недобре відчував і Рем. Усім на голови натягли мішки - і так везли всю ніч. На ранок окупанти примусили Андрія відпустити Рема.
У російських колоніях ставлення і харчування були жахливі. Усі полонені страшенно схудли. Андрій втратив 40 кілограмів.
Андрій, прикордонник:
Ми одне, що розуміли, коли в України хорошо, то у них мінявся настрій, вони злилися, робили нам неприємні речі, знущалися з нас, тоді ми розуміли, що в Україні все хорошо, що Україна ще не впала ні духом, ні силою, що ми попереду.
А далі був концтабір у Мордовії. Згадувати перебування там Андрію важко. То були найжахливіші 4 місяці в одинарній камері та 6 місяців у камері на 8 осіб. Щоб не падати духом і бути при тямі, каже, проєктував подумки омріяний будинок, рахував кожну його цеглину.
Андрій, прикордонник:
Коли знаходився сам, ніколи не думав про сім'ю, бо розумів, що, якщо почну думати про сім'ю, переживати - це буде найгірше.
Полоненого постійно змушували стояти чи присідати. Лягти ніхто не дозволяв. Окупанти цілодобово стежили за бранцями.
Андрій, прикордонник:
Наодинці дуже сиро було, черв'яки по стінах лазили, черв'яки по стінах!
Попри те, що у колонії не було жодного годинника, Андрій навчився визначати час доби.
Андрій, прикордонник:
Громко працювало радіо, вони спеціально радіо громко роблять, крутять кожен день одне й те саме, що я навіть, у нас же часів не було, ми по музиці вирахували, скільки годин з 6 ранку до 22 години грала 281 пісня.
Час в полоні тягнувся повільно. А 2 січня цього року двері камери відчинилися - й Андрію вказали на вихід. За два роки вперше дали змінний одяг. Усіх хлопців посадили в літак. Довгоочікуваний обмін відбувався на батьківщині Андрія - рідній Сумщині.
Тієї ночі після п'ятимісячної перерви відбувся 49-й обмін полоненими. 230 українських захисників повернулися додому. І на цьому чудо не закінчилося.
Андрій, прикордонник:
Нам усім дали телефон, я дружину набираю - перша в мене фраза, яка була: скажи, будь ласка, а собака вдома? А вона каже: так, собака вдома. Хлопці, які їхали в автобусі, вони в мене всі знають собаку, я кажу, пацани, Рем вдома, вони говорять, що не може бути такого.
Наразі Андрій проходить реабілітацію і вже розпочинає будувати будинок. Саме той, який проєктував у полоні, думки про який допомогли йому вижити й не занепасти духом.
