Ігор Левенок, воєнкор "Інтера": "Найскладніше в нашій роботі – це дорога на передову" [ Редагувати ]

У рамках телемарафону «Єдині новини» триває інформаційна кампанія, що знайомить українців із роботою воєнних кореспондентів, які щодня ризикують власним життям, щоб оперативно та правдиво доносити інформацію про події на фронті. Серед них і воєнний кореспондент телеканалу «Інтер» Ігор Левенок, який висвітлює події в гарячих точках нашої країни з 2014 року. Про свій шлях на цій війні Ігор розповів в ексклюзивному інтерв’ю. 

– Ігорю, чи думали ви колись, що станете воєнним кореспондентом? 

– Ні, я ніколи й гадки не мав, що стану воєнкором. Як журналіст я знімав сюжети на абсолютно різні теми – від соціальних сюжетів, матеріалів про корупцію до сюжетів про котиків та собачок, хай би як смішно це зараз звучало. Наприклад, колись навіть про чупакабру знімав. Або досі пам’ятаю сюжет про дідуся, який винайшов автомобіль, що працює на дровах. Такі теми мене цікавили. Про те, що я стану колись воєнним кореспондентом, навіть не думав.

– Як сталося, що ви почали знімати про війну? 

– Я висвітлював події на Майдані у 2014 році. І після розстрілу «Небесної Сотні» редакція відправила мене у відрядження до Криму. 28 лютого 2014 року ми поїхали на півострів висвітлювати події, що там відбувалися. От, власне, з того моменту мене затягнула воєнна тематика. І в Криму якраз по-справжньому було дуже-дуже страшно. Ну от уявіть собі: цивільна людина потрапляє в таке середовище, де вже відчувається, що починається якась війна. Навколо їздять БТРи з п'яними російськими «казаками», літають гелікоптери, штурмують військові частини – чесно кажучи, було моторошно. Пам'ятаю, як ми пробиралися до наших морських піхотинців, яких блокували у Феодосії. І це була ціла спецоперація. По дорозі до Феодосії ми змінили декілька машин для того, щоб нас було важко вистежити, тому що там ФСБ працювала дуже потужно. А одного разу під час прямого включення на нашу знімальну групу напали. Бійки вдалося уникнути, але пошкодили нашу апаратуру. Після повернення з Криму в мене був деякий період відпочинку. Але я слідкував за новинами, які надходили вже зі Сходу України, з Луганська. І сам попросив, щоб мене відправили у відрядження до Луганська. Щось мене спонукало все ж таки туди поїхати. Я відчував, що маю бути там, маю висвітлювати ці події… 

– Не було страшно їхати? Адже на той момент так звані «сепаратисти» полювали на українських журналістів... 

– Одного разу в Краснодоні ми з оператором ледь не потрапили «на підвал». Коли ми знімали, нас оточив агресивний натовп. Врятувало те, що ми працювали без вітровиків на камерах, щоб нас було важко ідентифікувати. І я сказав, що ми з Чернігова. Я працював до того на чернігівському місцевому телеканалі, і в мене ще залишилося їхнє редакційне посвідчення. Я ще сказав: «Ви хіба не знаєте, що Чернігів і Луганськ – це міста-побратими? Ми ж маємо висвітлювати те, що тут у вас відбувається». У людей із натовпу був ступор. Вони переглянули те, що ми відзняли, і відпустили нас.

– А коли вперше поїхали знімати на передову?

– Ще до 2022 року я потрапляв у дуже багато різних гарячих точок. Для мене все одно є різниця між «поїхати в небезпечний Крим», «поїхати в ще тоді не окупований, але дуже-дуже-дуже гарячий Луганськ» і «поїхати на передову». Це різні речі. Це інший рівень відваги, інший рівень підготовки має бути...

До самого горнила війни, до бойовища ми як журналісти наближалися поступово. Спочатку це був Слов'янськ, коли бойові дії точилися навколо цього міста. Ми базувалися тоді в Ізюмі, і звідти виїжджали на передову, якщо це можна так назвати. Ми вперше чули вибухи, те, як свистять кулі. Це було страшно й абсолютно незвично. Потім, після Слов'янська, бойові дії посилилися, активізувалися. Ми підбиралися до війни ближче і ближче. Тобто ми вже заходили в окопи, чули, як снаряди розриваються десь дуже близько. Неприємне відчуття, мушу сказати. Вперше під артилерійський обстріл я потрапив у 2016 році. Ця позиція здавалася зовсім спокійною, ми туди вже не раз їздили. Але коли приїхали того разу, нас попередили, що це місце ворог щойно накрив із артилерії, тож треба бути обережними. Не вірилося навіть. Як так – із артилерії? Ми пішли до взводного опорного пункту. Треба було пройти по полю вздовж посадки. І в цей момент ворог знову почав артилерійський обстріл. Добре, що пресофіцер вчасно зреагував. Він почув виходи, скомандував: «Лягай!» - і ми всі впали на землю. І перша думка, яка в мене виникла: «Треба ж писати». І я ось так лежачи записував стендап…

– Після початку повномасштабної війни для цивільних людей в Україні життя змінилося кардинально. А ваша робота як воєнного кореспондента змінилася? 

– Під час повномасштабної війни я включився в роботу вже ближче до літа 2022 року. Ми поїхали знімати матеріали про бої за Лисичанськ, який тоді ще не був окупований. І є дуже велика різниця між бойовими діями, які були до 2022-го і після, коли ти заїжджаєш у місто і бачиш, що воно повністю розбомблене, скрізь валяються здоровезні снаряди від «Тюльпанів». Тобто ворог не зважав ні на що: він обстрілював житлові квартали, гатив просто так – вогневим валом… Росіяни стирають з лиця землі цілі наші міста та села. Страшно на це все дивитися…

– Що у вашій роботі зараз найскладніше?

– Мабуть, це потрапити на передову. От сама дорога туди є дуже небезпечною, особливо зараз, коли ці всі FPV-дрони літають і з неба все видно. Будь-який рух противник моніторить і намагається завадити пересуванню нашої техніки. Для нього будь-яка техніка є ціллю. Автівка з журналістами також. Тому по-справжньому страшно, коли ми їдемо на передову. А коли ти вже потрапляєш туди, бачиш бійців, бачиш, як вони впевнено поводяться, як відбивають штурми, то частинка їхньої впевненості передається і нам, і стає вже не так страшно…